Музей – музейникам, або На що не поскаржаться працівники художнього музею

Завжди цікаво побувати за лаштунками тих закладів, де зазвичай буваєш просто гостем. У Хмельницькому обласному художньому музеї бувати не доводилося ніколи, а випало потрапити одразу на роботу, якавидавалася творчою й багатообіцяючою. Хмизу в багаття цікавості додавало й те, що цей заклад позиціонує себе як єдиний в Українідержавний музей сучасного мистецтва.авжди цікаво побувати за лаштунками тих закладів, де зазвичай буваєш просто гостем. У Хмельницькому обласному художньому музеї бувати не доводилося ніколи, а випало потрапити одразу на роботу, якавидавалася творчою й багатообіцяючою. Хмизу в багаття цікавості додавало й те, що цей заклад позиціонує себе як єдиний в Українідержавний музей сучасного мистецтва.
Судячи з музейних каталогів, колекція у фондах та музейних залах зберігається достойна – добре представлено український живопис кінця ХІХ та всього ХХ століття (особливо багатою виявилася колекція робіт часів третьої хвилі національного відродження – 1980-2000 роки),та хоча б однією роботою представлені і найсучасніші митці. Не музей – просто знахідка! Здивувало лиш, чому тут немає натовпу поціновувачів мистецтва? Більше того, чому деякі хмельничани навіть не підозрюють про його існування? Адже заклад розташований у самому центрі міста і навіть працює по суботах!
Авжеж, не буває так, щоб мистецтвом цікавилися всі. Проте закладу явно бракує хорошого піару і молодої крові зі свіжими ідеями.Бо, хоч музей і носить титул сучасного, проте якраз із сучасними форматами і формами роботи в ньому не дуже складається. Та й та ж таки молода кров(як майбутні працівники, так і зацікавлена публіка) мала б бути – у Хмельницькому національному університеті є кафедра дизайну. Але студенти приходять до музею лиш тоді, коли відкривається виставка їхнього викладача (на відміну від музейників міста, які завжди ходять одне до одного – цікавляться, чим займаються колеги).
Та й по закінченні університету випускники до музею не поспішають – відлякує низька зарплата (проблема не лише цього музею, а взагалі багатьох державних і комунальних закладів). А тих, кому робота в галузі мистецтва цінніша за гроші, очікує неабияке випробування непролазними хащами міністерської бюрократії. Обов’язковим щотижневим планам і звітам, до яких частенько додаються ще й позапланові, немає кінця-краю. Найгірше те, що вони, по суті, нікому не потрібні і все одно намертво заляжуть в архівах.
Люди, які працюють у Хмельницькому художньому музеї справді горять своєю роботою. Проте замість того, щоб робити щось для музею і його відвідувачів, вони нидіють над нескінченними паперами і папірцями. Управлінню культури (хоча тут, мабуть, варто дивитися в корінь і говорити про міністерство) варто боротися з пережитками радянщини й оцінювати роботу закладу не за кілограмами звітів, кількість яких насправді можна звести до квартального чи річного. Та час і витрачені на «звітний» папір кошти можна було б спрямувати на нагальніші потреби, як от ремонт: полотна вартістю по 30 тисяч доларів на стіні зі слідами від патьоків води – дах протікає! – це так по-українськи. Але управління культури, очевидно, має важливіші справи – наприклад, просувати молодих і талановитих. Ось і показовий приклад: на відкриття виставки новоспеченого художника прибув сам губернатор і чимало «запрошених» гостей і преси. Художник виявився настільки щедрим, що навіть подарував почесному очільникові області його портрет, який дивним чином опинився серед інших полотен. А от лауреат Шевченківської премії ЄвгенБезніско, виставку якого відкривали незадовго після того, такої уваги не удостоївся.
Те, що в нашій країні кожен займається чим завгодно, крім того, чим має займатися, – здається, стало нормою. То коли вже буде кесарю кесареве?

Залишити відповідь