По тонкому льоду

По тонкому льоду
Публікація з газети «Солідарність» – Блок Петра Порошенка»По тонкому льоду
Анатолій Стріляний
Публіцист

Ще не народився той виборець, який враховуватиме, що кожному рішенню влади передує боротьба – боротьба інтересів, думок і воль. В Україні це відбувається в надзвичайній ситуації.
Війна, майже відкрита підривна діяльність ворога і милий (за інших би обставин) демократичний сумбур. Ніхто й не подумав запропонувати, з огляду на незвичайні умови, особливі повноваження можновладцям. А вони, і це характерно, не стали просити. Свого часу Кучмі – прем’єрові, хто пам’ятає, дозволили, не без скрипу, півроку ухвалювати деякі рішення без згоди Верховної Ради, потім відмовилися продовжити цей порядок, і людина пішла. А тут…
І проводь реформи, та не які-небудь, а докорінні, долай опір попереднього ладу! Як діє будь-яка демократична влада навіть за дуже сприятливих умов? Як урезонює крикунів, котрі рвуться й уже вирватися нагору, дурнів, неуків, природжених саботажників, усього свіжого й путнього? Одних умовляє, інших переконує, третіх задобрює, а декого, бува, й налякає відплатою за відомі гріхи – як-не-як, святі за владу не змагаються. Це дуже тонка, важка, часом небезпечна й страшенно виснажлива робота перших осіб у державі та їхніх помічників. Адже демократія не спускає з них мільйонів очей, готових вхопитися за кожен промах.
Щоб забезпечити проходження своїх історічних проектів, президент Рузвельт витрачав 80 відсотків часу на вмовляння конгресменів – часто напівграмотних, грубих і самовпевнених, марнославних, як усі депутати в усі часи й у всіх народів. І професор Масарик – цей світоч і святий європейської демократії 2-х років, добровільний мученик гласності, – ставши президентом Чехії, чи не більшу частину часу й сил витрачав на безперервне закулісне спілкування зі своїми політичними супротивниками, аби ті не зірвали громадський мир у країні. Це, повторимо, у штатні епохи державного буття.
А що казати про українські реалії наших днів!. Скаржитися, ремствувати, кричати в бік критиків: та вгамуйтеся ви бодай на хвилину, учиніть ласку Божу, озирніться довкола себе, подивиться, у яких ми умовах б’ємося з останіх сил, – це з боку влади було б не зовсім доречно, головне ж – марно. Є даність, а вона така, що демократію і реформи подавай нам в одному флаконі й – відразу, при ввімкнених прожекторах Майдану. Майдан у цьому сенсі – як дамоклів меч над головою країни…
Є такі даності, які збоку видаються дикими, неможливими, неприпустимими, але з якими владі й суспільству доводиться мати справу. Рік тому сталася трагедія в Одесі, у вогні загинули люди. Ще не погасили були пожежу, а дехто вже оголосив, що це Хатинь наших днів і що «каратель» №1 – українська влада. Не більше і не менше. Немає нічого звичнішого, ніж фігура безвідповідального та безсоромного писаки-опозиціонера, але немає ж очевиднішого, як те, що за таких умов., як в Україні, йому місце не в публічній дискусії, а в клітці, а він, як ні в чому не бувало, провадить своє.
І скільки таких! Ще вчора ходили по струнці, а сьогодні вони – самозвані наглядачі в уявному таборі, куди помістили нових керівників. Звільнені раби. З ними теж треба якось уживатися…
2010 рік був останній, коли я, опинившись майже в будь-якій обласній адміністрації, міг почути сміх у коридорах або з-за дверей кабінетів – розкутий сміх людей, як є командою. Перше, що сталося на початку наступного «царювання», – запанувала тиша. І ось сьогодні, хоч як тяжко в країні, знову нема-нема та й почуєш такий самий сміх.

Публікація з газети «Солідарність» – Блок Петра Порошенка»

Залишити відповідь