Професор, голова Товариства Івана Огієнка - Євгенія Сохацька

Євгенія Сохацька унікальна людина, унікальний науковець. Її діяльність в університеті – подвижництво. Авторитет її серед студентів настільки високий, що нинішньому керівництву навчального закладу залишається лише заздрити – так коментують звільнення історика, завдяки якій в університет повернулося ім’я Івана Огієнка знайомі з ситуацією в Кам’янець-Подільському університеті

Ситуації, що склалася присвятив матеріал професор Микола Тимошик.

Ректор Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка не продовжив контракт із професоркою, яка протягом багатьох років боролася за присвоєння вишу цього імені…

Лист із Кам’янця-Подільського був коротким і дещо відстороненим. З усього видно, що кілька кротких фраз давалися авторці нелегко: «З першого вересня в університеті вже не працюю. Історія мого витіснення врешті скінчилася. Я — вільна… Не полишайте нашу справу. Євгенія Сохацька».

Ті, хто добре знає цю енергійну, чесну, високопрофесійну, одержиму ідеєю українського відродження людину, будуть, напевно, приголомшені такою новиною. Я ж, прочитавши цього листа, не без гіркоти в душі зауважив: у нашій здеградованій, зденаціоналізованій і так далекій від справжніх цінностей «болонського процесу» вищій школі ще на одну порядну особистість, патріота і професіонала поменшало. І черговому «витуренню» колеги-однодумця з коридорів університету, що має статус національного, вже не здивувався. Знав: до цього йшло давно, просто прямі й приховані опоненти незручної Сохацької чекали підходящого, з формального боку, моменту.

Для непосвячених у тонкощі пострадянської університетської «демократії» мушу дати коротке пояснення. Формальність — це закінчення терміну контракту для кожного науково-педагогічного працівника. В одних вишах — це п’ять років, в інших — сім. Для викладачів слухняних, що відповідають статусу «знати своє місце і не висовуватися», прописана галузевим міністерством складна за кількістю паперових документів процедура проходження конкурсу на продовження контракту не псує жодної нервової клітини. Для таких, зазвичай, напередодні вченій раді спускається начальницьке «одобрямс», що забезпечує стовідсоткове позитивне голосування. Не буває для обраних і терміну «давності», тобто віку. Про таких кажуть у середовищі самих викладачів: ходитиме на роботу, доки й зуби не повипадають.

У випадку з Євгенією Сохацькою такий сценарій віддавна був непрохідним. Про своє скоре звільнення «у зв’язку із закінчення терміну контракту» їй було повідомлено у принизливий спосіб: з відділу кадрів університету передали для ознайомлення підписаний кимось замість ректора документ із посиланням на відповідні законодавчі статті. Ні доброго слова, ні подяки, ні букету квітів чи премії, ні щирої усмішки керівництва й колег. І це доценту, багатолітньому декану філологічного факультету, професору кафедри історії української літератури, голові Всеукраїнського товариства Івана Огієнка, беззмінному науковому редактору і упорядниці десяти томів відомого поза межами України Огієнківського наукового збірника, керівнику відродженої Кам’янець-Подільської міської «Просвіти».

Після такої констатації фактів неодмінно виникнуть два відвічні запитання: «за що?» і «хто винен?»

ПРАВДА НЕ ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЄ

Читачам газети «День» прізвище Євгенії Сохацької добре відоме. Багатьом запам’яталася серія її глибоко аргументованих, публіцистично наснажених статей про Івана Огієнка (митрополита Іларіона). Передусім, саме із цією постаттю, точніше, із багатолітньою боротьбою за повернення в Україну чесного й чистого імені колишнього міністра освіти УНР і першого ректора К.-Подільського українського народного університету, і знають пані Євгенію не лише в усій Україні, а й за кордоном.

1992 року автор цих рядків уперше побував із науковою метою в Кам’янці-Подільському на конференції, присвяченій 110-річчю від дня народження Огієнка. Захід проводився під егідою тамтешнього педінституту імені В. Затонського, хоча, як згодом з’ясувалося, чи не єдиним натхненником і виконавцем усього того, що там протягом двох днів відбувалося, була Сохацька. Скажу без перебільшення: такого численного здвигу дослідників з усієї держави, такого огрому віднайденого в колишніх спецфондах фактажу, прізвищ, подій, що озвучувалися в десятках доповідей і повідомлень, відтоді не пам’ятаю. То був початок тяжкого повернення колишнього, з подачі комуністичних ідеологів, «лютого ворога українського народу» в Україну. То був також і початок становлення Євгенії Іванівни не лише як авторитетного дослідника-викладача, а й особистості.

Про донедавна маловідомий провінційний педінститут, завдяки Сохацькій, столична преса починає вміщувати статті та розвідки як про спадкоємця першого і єдиного заснованого саме українською владою до початку 90-х років минулого століття університету європейського типу (указ гетьмана Скоропадського 1918 року про заснування К-Подільського державного українського народного університету та призначення першим ректором професора Івана Огієнка). З ініціативи Євгенії Сохацької у місті над Смотричем було засноване Всеукраїнське товариство Івана Огієнка, яке через створені фактично в кожній області осередки відразу розпочне помітну просвітницьку та наукову діяльність.

В активі Сохацької — започаткування наукового збірника «Іван Огієнко і сучасна наука та освіта», довкола якого незабаром об’єднається значна частина наукової еліти України; заснування Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка, лауреатами якої стала перша сотня кращих у державі вчених, громадських діячів, митців, письменників. На зустрічі зі своїми студентами вона запрошує провідних учених, письменників, громадських діячів зі столиці та інших країв, щиро прагне відродити національний дух у свідомості вихованців єдиного з-поміж усіх райцентрів України національного університету.

Проте, у цьому контексті спадає на думку гірка істина: неприховано любити українське в Україні в усі часи завжди було важко, не модно, а то й небезпечно. Зазвичай, конкретними справами відкрито декларувати патріотичні почуття в провінції було в стократ складніше, ніж у столиці. Та ще в такій провінції, як подільська, — віддавна переповненій присланими звідусіль відставниками у воєнних мундирах та послідовниками ленінської «Искры» — вірних і вічних захисників «п’ятої колони». Таких немало було на той час (та й залишилося тепер) в університеті. І якщо вони терпіли Сохацьку з Огієнковим осередком та новим «націоналістичним» збірником, то її ініціативу щодо присвоєння імені Огієнка університету, яку вона озвучила на науковій конференції та через пресу ще 1992 року, зустріли в багнети.

Драматичні колізії реалізації цієї ініціативи, сподіваюся, колись будуть детально описані і місцевими, і столичними дослідниками — з іменами, половинчастими рішенням, організованими протестними зверненнями «трудящих», анонімними погрозами та цькуванням у пресі. У цьому контексті слід лише наголосити на промовистому факті: противники Огієнкової справи в Кам’янці-Подільському об’єдналися тоді довкола ректора університету А. О. Копилова. Саме він як неприхований політичний опонент українського відродження упродовж багатьох років усе робив для того, щоб ім’я відомого в усьому світі засновника якщо не витравити з історії університету, то вчергове очорнити. Прославився цей колишній ректор тим, що постійно страхав громадськість «неспростовним компроматом» проти Огієнка. На прохання автора цих рядків витягнути, врешті, той документ із сейфа, дати можливість ознайомитися з ним науковій громаді, непевно відповідав: настане час…

Може, і далі страхав би, якби смілива Євгенія Сохацька офіційно, від імені Всеукраїнського товариства Огієнка, не звернулася тоді до Голови СБУ з проханням поставити крапку в багаторічному бездоказовому просторікуванні комуністів про так звану співпрацю Огієнка з фашистами. Одержану офіційну відповідь від тієї установи голова Товариства кладе на стіл ректорові, поширює в пресі. У документі йдеться про те, що в жодному архіві України, як і в Центральному архіві федеральної служби безпеки Росії, жодних компрометуючих документів щодо цієї особистості не знайдено.

Вона тоді вистояла. Тому сприяла сама ситуація у вищій школі. В умовах перманентної зміни гуманітарних прем’єр-міністрів та міністрів прийшла черга й зміни ректора. Цю посаду від 2002 року обійняв історик за фахом, професіонал і патріот В.М. Завальнюк. Саме при ньому університет здобуває статус національного та 2009 року в офіційній назві ім’я свого засновника — Івана Огієнка.

Здавалося б, правда перемагає?

НОВИЙ НАСТУП НА ОГІЄНКА ТА ЙОГО ПОСЛІДОВНИКІВ

Згубні реформи, що їх нахабно провадив останній перед Революцією Гідності міністр освіти, україноненависник Табачник, для Кам’янець-Подільського університету розпочалися знаковою подією: новим ректором університету було призначено… сина колишнього ректора Анатолія Олексійовича Копилова — історика Сергія Анатолійовича Копилова. У який бік «местиме нова мітла» — першою здогадалася Євгенія Сохацька. Нічого доброго для неї та її однодумців це несподіване призначення не передбачало.

Мав нагоду безпосередньо пересвідчитися в тому і автор цих рядків. Ось промовистий приклад. Початок каденції нового ректора збігся із приїздом в Україну відомого канадського журналіста і священика українського походження Богдана Демчука. Він був останній із випускників Колегії Св. Андрія при Манітобському університеті, якого тодішній її декан і першоієрарх Української православної церкви в Канаді митрополит Іларіон (Огієнко) благословив на початку 70-х років минулого століття на нелегку священицьку працю. Народжений у Канаді, отець Богдан минулого року вперше приїхав на землю своїх батьків із єдиною метою — побувати у Кам’янці-Подільському та взяти із собою за океан пригорщу землі біля університету, де ходив Іван Огієнко.

Будучи після кількаразового наукового стажування в Канаді у давніх приятельських стосунках із отцем Богданом, я зголосився стати для нього супутником у тій поїздці. Тим більше, що й інформаційний привід зустрітися зі студентами Огієнкового університету був вагомий: у бібліотечній серії «Запізніле вороття», що її здійснюю, вийшла чергова праця митрополита Іларіона «Служити народові — то служити Богові», спонсором якої виступив цей колишній учень автора.

Представлення канадського гостя ректорові відбулося у незвичний спосіб: Сергій Анатолійович відразу виклав перед нами видану в Москві книжку «Украинское националистическое подполье», в якій прізвище Огієнка як священика називає один вояк Української повстанської армії. «Нам все-таки треба ще розібратися в холмському періоді життя Огієнка» — наказово-холодно кинув у мій бік. Та відсторонена, неприязна, не більш як п’ятихвилинна зустріч у кабінеті ректора найбільше розчарувала канадця. Він подолав тисячі миль, щоб познайомитися із давно омріяним університетом, відчути в ньому дух свого великого вчителя. На жаль, не відчув. Мене ж вона тоді просто приголомшила.

Відкривати зустріч колишнього учня Огієнка зі студентами та презентувати нову книгу патрона університету новий ректор демонстративно не пішов. Офіційну частину відкриття взяла на себе професор Євгенія Сохацька…

Нині важко сказати, чи саме той приїзд канадського журналіста та його виступ перед студентами прискорив процес завершення науково-викладацької кар’єри Євгенії Сохацької в Кам’янецькому університеті. Проте факти говорять самі за себе. Ректорським рішенням у тому ж часовому проміжку скорочено посаду лаборанта в університетському Центрі Огієкознавства, який упродовж багатьох років очолювала пані Сохацька. І — останній удар по Огієнку та його прихильниках: із навчальних планів університету 2013-2014 років виводиться розроблений Євгенією Сохацькою і вже читаний на всіх факультетах за попереднього ректора спецкурс «Іван Огієнко і Кам’янець-Подільський університет».

Занепокоєна таким рішенням, Євгенія Іванівна пише від імені Всеукраїнського товариства Івана Огієнка ректорові аргументованого листа, витяг із якого варто процитувати: «Виведення спецкурсу з ряду нормативних дисциплін є виявом нешанобливого ставлення до фундатора й організатора університету Івана Огієнка. Зважаючи на сьогоднішні умови, необхідність поглибленої уваги до національного виховання, Рада Товариства звертається до Вас із проханням повернути цей спецкурс в обсязі 36 годин (1 модуль) в навчальні плани усіх факультетів університету на 2014-2015 навчальний рік».

Звернулася Сохацька з болючою проблемою і до Міністерства освіти та науки. Не інакше, як верхом цинізму можна сприймати відповідь ректора С.А.Копилова на запит Міносвіти про причину не читання спецкурсу про Огієнка в усьому університеті з нового навчального року: мовляв, це дисципліна вільного вибору і її не захотіли обрати студенти всіх факультетів, за винятком лише двох — історичного та філологічного. Відповідь, знову ж таки, рясніє посиланнями на накази, розпорядження, рекомендації найвищих організацій.

Реакцією ж ректора на листи професора Сохацької до нього і до Міносвіти стало ось те вручене їй із відділу кадрів письмове повідомлення про звільнення, про що йшлося на початку статті.

ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ З НАШОЮ ВИЩОЮ ШКОЛОЮ?

Проблема не в неугодному комусь Огієнку чи сміливій Сохацькій. Подібну хроніку методичного витіснення з колективу може навести кожен, хто наважується бути самим собою, хто з морального боку не сприймає встановлених аморальними начальниками правил гри. У вищій школі віддавна таким є: профанація навчального процесу, побори зі студентів за складання сесії; «правильне» голосування на вчених та спеціалізованих радах, «витягування» оцінок нащадкам сильних світу цього, які місяцями не ходять на заняття; закривання очей на неприхований плагіат; написання текстів за тупого зверхника; роздача «заслужених» звань і посад далеко не заслуженим, а запопадливо догідливим працівникам; корупція на всьому шляху до захисту кандидатських чи докторських робіт.

Це — лиш дещиця із того айсбергу проблем, які накопичилися в українській вищій школі на її непростому шляху до осягнення європейських стандартів. Саме через встановлені ще за радянських часів неприпустимі нині «правила гри» продовжує деградувати наша вища освіта. Деградують у ній і студенти. Зовсім свіжий сюжет із Черкас, де побував недавно. У центрі міста, на вулиці Хрещатик, перепитував майже у десятка різних людей: де тут пам’ятник Василю Симоненку? Ніхто не вказав, у який бік пройти всього лиш півсотні метрів. Найбільше вразила відповідь трьох студентів тамтешньої пожежної академії, вихідців із Кривого Рога. Цитую в оригіналі: «А это кто? Государственный деятель?». Сказали, що вже на третьому курсі стаціонару і що ніхто з викладачів їм про цього «дєятєля» не говорив.

Нібито й немає вже при владі усіляких табачників, але їхні чорні справи щодо вихолощення національного компоненту з освіти таки дають результат…

газета “День”

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Також по темі

У Хмельницькому “чорний археолог” через сайт оголошень намагався продати пістолет часів Другої світової війни

Учора в центрі Хмельницького поліцейські затримали 29-річного чоловіка,